?

Log in

эттидетти
енотики, хм
Recent Entries 
31st-Dec-2025 11:34 am - Предупреждение
взирая на мир

Господа, у меня уже не запарка. а жизнь такая,и френдленту я читаю ну оччень кусками... Поэтому если считайте, что меня что-то заинтересует или предназначено мне, не стесняйтесь кидать комменты да хоть сюда..

19th-Nov-2020 04:25 pm - Полезные ссылки
взирая на мир
http://www.naritsyn.ru/rest/story/story21.htm - достаточно много по психологии
http://www.zzverey.spb.ru/html/index.php - Зимовье Зверей
http://booference.pochta.ru/contents.html - справочник Розенталя по стилистике... Ы-ы-ы-ы-ы!!
http://community.livejournal.com/ru_photoshop/1732973.html?style=mine - подборка книг по ФШ. Оччень вовремя!
http://fotoknigi.org/all-books/ - книги по фотографии и не только
http://community.livejournal.com/ru_photoshop/1745892.html?style=mine#cutid1 - шорткаты фотошопа
http://community.livejournal.com/ru_photoshop/1742652.html?style=mine#cutid1, http://community.livejournal.com/ru_photoshop/1743856.html?style=mine#cutid1, http://community.livejournal.com/ru_photoshop/1745226.html?style=mine#cutid1 - Я тоже хочу так уметь

Языки в Харькове бесплатно

http://rusf.ru/abs/abs_map.htm подборка о Стругацких: творчество, биографии, публицистика. фотографии, аудио

взято отсюда
Путешествия:
www.skyscanner.com, www.kayak.com - генерированные поиски перелетов по всему миру
www.couchsurfing.org
- секта любителей спать в квартире у незнакомых людей, готовить им еду и
встречать людей всякого рода по всему миру
www.findacrew.net, www.vagabond-sailing.com - как автостопом проехаться на корабле
www.helpx.net,
www.the7interchange.net - сайты, где вы можее найти волонтерские
программы и напрямую связаться с их организаторами. Первый больше по
Европе и Штатам, второй больше по Азии и Африке.
http://lowcostavia.com.ua/megabus-avtobusni-kvytky-po-yevropi-vid-1-yevro-na-kviten/ -- автобусные билеты от 1 евро и вообще лоукост

Работа: www.proz.com - самая большая база переводчиков и их работодателей.
www.peopleperhour.com - база фрилансеров по всем направлениям
www.translationdirectory.com, www.translatorscafe.com - тоже всякие переводческие проекты

Языки и словари:
www.byki.com - бесплатный софт для простейших уроков по языкам
www.lingq.com - база для самостоятельного изучения языков (попсовых) с видео и аудиоуроками
www.uz-translations.net - ну вы знаете, учебники и словари
http://medeniye.org/ru/lugat -- крымскотатарский онлайн-словарь

ирландский www.teg.ie
www.litriocht.com - в том числе в бесплатные электронные книжки (r-leabhair)

Правила поиска в гугле: http://www.cluber.com.ua/lifestyle/poleznyie-sovetyi/2014/01/19-sposobov-iskat-informatsiyu-v-google-o-kotoryih-ne-znaet-96-polzovateley/
взирая на мир

https://theoryandpractice.ru/posts/15713-bey-ili-begi-kak-ustroen-stress-i-pochemu-on-delaet-nas-silnee

В феврале в издательстве «Альпина Паблишер» выходит книга профессора Стэнфордского университета Келли Макгонигал«Хороший стресс как способ стать сильнее и лучше». T&P публикуют фрагмент, в котором она объясняет, чем «хороший» стресс отличается от «плохого».

Read more...Collapse )

взирая на мир
Tanya Samsonova

Привет всем! Пишет Вам та Таня, которая массажист. Предупреждаю сразу, Тань ведь много разных)
Все чаще у меня как у массажиста спрашивают что б такое можно было поделать с коленями (суставами), что я как массажист могу предложить. Так как интересующихся уже около десятка, напишу в паблик, может кому пригодится.
Поделюсь лично своим опытом, тем что сработало для меня, ничего больше)
Все разы когда мы ездили в горы катать на горных лыжах по-серьезному(да и пешие походы)... и 10 лет назад в первый раз(потом перерыв был на "сделать детей") и 4, 3, 2 и 1 год назад у меня болели колени- прям сразу с первого дня.
Начиная со второго я уматывала их эластичными бинтами и иначе уже не катала.
В этом году этого не было. Вообще не вспоминала. Эластичные бинты провалялись в клапане рюкзака и тосковали что их ни разу не взяли на горку.
Итак...
Решать вопрос с коленями с помощью массажа- не вижу глубокого смысла, разве что дело совсем плохо, Вы лежите всерьез, давно и массаж нужен для разработки. В целом массаж как улучшение кровоснабжения вокруг да около очень полезен, но основной панацеей станет не он.
1) Движение -жизнь. Если врачи запретили Вам физическую активность по причине больных суставов- самое время убежать от врачей. Буквально. Но двигаться начинать, если проблемы уже серьезные нужно с умом. Вот что я могу порекомендовать:
а)Плаванье с выдохом в воду. Добавляю именно эту формулировку, так как желание не намочить прическу формирует очень нездоровый изгиб в шее и всем позвоночнике на все 45 минут занятия, что не имеет ничего общего со здоровьем)
б)Ходьбу с треккинговыми палками.Особенно если Вы любите ходить пешком в горы не игнорируйте это простое и прекрасное изобретение! нагрузка с ними и без них на подъемах и !особенно! на спусках-это две разные вещи.
в) беговые лыжи (палки очень помогают часть нагрузки с коленей убрать)
г) будете смеяться, но ВЕЛОСИПЕД. правда на самых занудно- легких передачах. Если ваши ноги мотаются как бешеные белки в колесе, а скорость все еще не велика- это то что нужно. Сустав разрабатывается совершенно без напряжения.
Стоит перемежать эту динамическую разработку суставов статической нагрузкой. Отлично подойдет столбовое стояние из цигуна( в позе "дерева" , например) чем больше по времени тем лучше, начинать можно с 10 мин и доходить до получаса. Так же прекрасно работают глубокие, медленные и очень низкие восьмерки в коленях.
И двигаться нужно регулярно, а не время от времени.
2) Питание. Больше употребляйте:рыбы (можно капсулы с рыбьим жиром), пейте больше воды, ешьте орехи, курагу(вообще всякие сухофрукты), замените белую муку рисовой(любителям выпечки и макаронов говорю что такую радость как рисовую муку и рисовые макароны давно изобрели). Рис помогает очистить суставы. Замените так же сахар на мед. Мед способствует выработке синовальной жидкости, а сахар... и вовсе зло, но речь сейчас не об этом)
3) Попытайтесь убрать лишний вес и облегчить жизнь своим коленям. В этом смысле отказ от белой муки и сахара( см.пункт 2) будет Вам в помощь.
Рекомендаций не так много и они не так уж сложны, но если подойти к вопросу комплексно- все решится. Было бы желание. Мои рекомендации не относятся к острой фазе только что полученной травмы, само собой разумеется. Мои рекомендации для стадии "когда чуть заживет" и всяческих хронических вялотекущих вопросов! Обнимаю!
Удачи,̶ т̶е̶р̶п̶е̶н̶и̶я̶ радости и здоровья!
Ваша Т.

11th-Feb-2017 12:57 pm - Тадеуш Боровский
взирая на мир
Боровский убеждался воочию, что лагерный механизм дьявольски прост и предназначен делать естественное противоестественным: волю к жизни - подспорьем смерти, инстинкт самосохранения - саморазрушением. И нелегко было сознавать, как уязвима природа человека и как ненадежна вера в превосходство духа над животным началом. В рассказах Боровского повседневный ужас лагерей смерти дан таким, каким он воспринимается притупленным сознанием бывалого, ко всему притерпевшегося лагерника, вынужденного - поскольку вынудили - жить по неписаному закону «умри сегодня, а я завтра».

http://magazines.russ.ru/inostran/2008/9/bo3.html
Стихи по ссылке, а лагерную его прозу почитаю когда-нибудь потом... когад будут силы

задумчивая
нет, не знала про адрес по домовладельцу. Про то, как влияет предубежденность -- знаю. Как по мне, очень сложный для отлова таракан
http://www.radiosvoboda.org/a/27079412.html
Оксана Забужко
ПОДІЛИТИСЬ


Нема в Києві «дому Булгакова». І не було ніколи. Меморіальний музей – слава Богу, є, а от «дому» – вибачте, нема
(Рубрика «Точка зору»)

Наша пісня гарна й нова… Похвалилися мені добрі люди свіжовиданим (до Дня Києва) альбомом – «Дом Булгакова». І взяв мене сум: люди щиро вірять, що займаються культурою, – і не усвідомлюють, що сам цей заголовок є по суті войовничо АНТИкультурним, у стилі «ДНР/ЛНР»: за давністю літ уже мовби й не завважуваний, але від того не менш брутальний «отжим недвиги».

Зав’язуйте вже з цим мемом, панове, годі. Нема в Києві «дому Булгакова». І не було ніколи. Меморіальний музей – слава Богу, є, а от «дому» – вибачте, нема. Бо будинки в Києві, якщо хто не в курсі, ще на початку минулого століття маркувались (і на поштових адресах значились!) – за ІМЕНАМИ ВЛАСНИКІВ, і аж ніяк не «понаєхавших» квартирантів. Всяк киянин знає, що Шевченко жив на Козинці у домі Житницького (меморіальний музей біля Майдану), а резиденція американського посла міститься на Покровській у домі Стрельбицького. І тільки «домик Петра I» (київського війта Биковського) і «дом Булгакова» радянська влада рішуче й навідріз позбавила їхніх справжніх імен. Просто, взяла й «отжала» у міста – разом із добрячим шматком його, міста, історії.

Перепрошую, але нині час не тільки на перейменування міст і вулиць, охрещених на честь «ґіві-моторол» свого часу, – а й на «культурні реституції» після всього, ними наброєного. А це якраз і вимагає фахового підходу. І ще – звичайної людської чесноти, і (зовсім трошки) – інтелектуальної відваги (рівно стільки, щоб «переступити через стереотип»). Адже ж небагато, так?

Господарі й квартиранти

Андріївський узвіз, 13 – це дім Василя Листовничого. Українського архітектора, інженера, почесного громадянина Києва, чоловіка по-своєму визначного – в культурних націй таким присвячують окремі монографії. (Я навіть застала змалку міську леґенду, ніби саме його батько, збанкрутілий синок славного на весь Київ «купця з-за Канави» – тільки не «цилюрника», а, як Сірки, по «вірьовках і ґвоздках», – послужив Михайлу Старицькому прототипом до образу Голохвостого: безтурботний консумеризм, це вічна проблема «дітей-мажорів», одначе Листовничий-молодший, як виглядає, вдався в козарлюгу-діда, замолоду заприсягся відновити родинний маєток та сплатити батьківські борги – і свого слова додержав!). Збереглись по цілій Україні проектовані ним будинки (у Вінниці точно один зацілів, в Острозі це була жіноча гімназія, а взагалі гімназій він набудував із десяток!), фахівці знають його підручники з будівельної механіки; кузен його дружини, Ядвіґи з Кринських, композитор Вітольд Малішевський, був першим ректором Одеської консерваторії, вся родина дружини брала участь у польському повстанні 1863-го, а перше, що зробив сам Василь Павлович, придбавши садибу на Узвозі, – це викинув із фліґеля друкарню «Союза Михаила Архангела»: правильний був чоловік!.. І ось це й були наші київські еліти – свої, тутешні, глибоко закорінені: шляхетські й козацькі. І російська колоніальна адміністрація мусила з ними рахуватись. Прибулому з Орловщини на доплату «за обрусение края» батюшці могли дати кафедру в натоді вже давно «опущеній» до стану «Духовної» Київській Академії, – але НЕ «квартиру в центрі», як це потім робилося за СРСР: навіть на дачу за містом Афанасій Булґаков мусив підробляти додатково, на вельми «хлібному» тоді в Києві місці – цензором у міській управі (не помри батюшка завчасу, Листовничий, дуже ймовірно, і Булґаковим відмовив би квартири: цензорів корінна київська еліта зазвичай у себе не приймала – то вважались люди «ганебного бізнесу»).

Штука в тому, що після поразки 1918-1920 років майже на ціле століття «місцевим» було відмовлено у праві на власну «сторі» – елементарно позбавлено голосу (переважно разом із головою!). Зате доплата «за обрусение края» й далі лилася щедрим потоком – і ніколи не убувала. От і «маємо, що маємо».

Прописка-на-крові

Василя Листовничого Радянська влада знищила двічі. У 1919 році його розстріляла ЧК – тричі (!!!) виводили в Лук’янівській тюрмі «к стєнкє» на імітацію розстрілу, а потім застрелили під час вивозу з міста при спробі втечі (ох і кріпкий, видать, чоловік був!..). Друге ж, витонченіше знищення можна, в термінах сьогоднішньої війни, назвати «інформаційним» – і вирішальну роль у ньому відіграв таки його квартирант, «Мішка-венеролог», який, виїхавши з Києва до Москви й завоювавши там оглушливий успіх «Турбіними», твердо вписав себе в золотий фонд російської літератури 20-го століття, як Михаїл Афанасійович Булґаков.
Михаїл Булґаков

Михаїл Булґаков

В те, що огидний «Васіліса» міфопоетичної «Білої Ґвардії» – це й був булґаковський «домохозяин», свято вірило кілька поколінь радянських людей, щиро зачарованих романом як «історичним» (що безумовно свідчить на користь булґаковського хисту: таки «Мастер», послуговуючись Сталіновим улюбленим слівцем!) – а до того ж (що не менш важливо в історії успіху цього видатного фейку), позбавлених доступу до будь-яких альтернативних джерел інформації, «голосу другої сторони». («Біла Ґвардія» справді дуже тонко маневрує між «фікшин» і «нон-фікшин», і я давно мрію прочитати, замість «восторженного лепета» київських булґакознавців, що чисто як діти тішаться з упізнавання в тексті загублених камінчиків міської топографії, який-небудь кваліфікований розбір цього роману як видатного взірця пропаґандистської літератури – створеного не тільки за законами «худліту», а й за політтехнологіями тодішньої більшовицької журналістики: крім Ільфа з Петровим, більше нікому в російській літературі це так вдало не вийшло, Сурков-Дубовіцкій з усіма своїми потугами просто жалюгідний графоман!) І можна тепер скільки завгодно трясти історичними документами, доводячи, що «все було зовсім не так», що насправді в Києві 1919 року «білі» мали ненабагато більше підтримки в населення, ніж сьогоднішня «вата», й запам’ятались головно єврейськими погромами, і що Булґаков писав, властиво, утопію, чи пак, а-топію: «Город» своєї мрії, фантазійний «русскій Кієв», у якому Булґакови, чи пак, Турбіни – то не якісь там сумнівні орловські приблуди, а, коли й не «аристократія», то принаймні ТЕЖ «біла кість», духовні господарі «Города» – інтеліґенція, «професура», словом, культурмісіонери «в лапах у мужиков» (міф, що в третьому поколінні неперервної трансляції спокусив і погубив Бузину, Чалєнка і цілу когорту їм подібних «аристократів»: страшна річ сила слова!), – але ніяка деконструкція міфа вже не скасує того незаперечного факту, що своєї головної мети втеклий зі свого-«несвого» Города син орловського батюшки-цензора цим романом таки домігся – «київської прописки», хай і заднім числом. І це вже назавжди.

Як незаперечний і той факт, що для цього йому довелося «виселити господарів» – усього тільки зі сфери читацького співчуття, решту зробила за нього радянська влада. Але без емоційного «ключика», поданого «Майстром», вона навряд чи б упоралась. Як цей ключик працює, видно з досвіду автора, котрого начебто ні в етичній глухоті, ні в любові до радянської влади не запідозриш, – Віктора Некрасова. У 1960-ті він став першим, хто «відкрив» на Андріївському, 13 живу й здорову, нікуди не виеміґрувану доньку Листовничого, Інну Василівну, в шлюбі Кончаковську, що мешкала з родиною в тому самому своєму домі, тільки, як усі зацілілі (а небагатечко їх і лишалось…) екс-господарі київських кам’яниць, нещадно «ущільнена» – якраз до колишніх булґаковських кімнат… Віктор Платонович сам був «з ущільнених» і «даму» в Інні Василівні безпомильно впізнав одразу, навіть за прасувальною дошкою. Але Віктор Платонович палко любив Турбіних – і, разом із ними, так само палко не любив «Васілісу». І в результаті нічого в «немолодої дами» не розпитав – і нічого не зрозумів. («Вряд ли это нужно», написав глибокодумно…)

Це, до речі, найкращий тест на те, що роман таки пропаґандистський: чиста «художка» завжди «відкриває до діалогу», тоді як пропаґанда, навпаки, – замикає вам вуха на всякого «іншого», виводячи його з зони людського інтересу. І чим вона майстерніша, тим краще це робить. Булґаков – першорядний сатирик, і годі недобачити, що «Васіліса» ним виписаний жирно, жовчно, смачно, як плювок «від душі» на підлогу в хазяйському домі, – з тою живою (до вже мертвого!) ненавистю (більшовики називали її «класовою» й високо цінували!), яка родиться тільки з потреби реваншу. І тут не відбутись, як досі заведено в наших булґаковських студіях, зніченою скоромовкою в дусі «он художник, он так видит». Студії – вони на те й студії, щоб задаватись питанням, ЧОМУ «художник видит» саме так, а не інакше, – які «універсальніші» (крім того, що йому наступили на ногу в трамваї чи написали неґативну рецензію) душевні імпульси ретранслює собою – і тим притягує читача.

«Нам тільки сакля очі коле»?

Те, що Булґаков мав на все життя глибоко укритий, болючий «комплекс парвеню» (знаменитий «квартирный вопрос» – у дійсності замаскована «під жарт» страшна «травма безґрунтянства», психологічні витоки російської аґресії й до сьогодні!) – і навіть художньо не раз маніфестував готовність продати душу хоч ЧК, хоч дияволу за можливість поквитатися з тими, хто йому на цей комплекс «наступав» (квартиру погромити, червоного півня пустити, щоб заграва стала на всю Москву…), – це для всякого його уважного читача річ очевидна, і в Росії про це трошки писали й без мене. Але чому наші київські «булґаковєди й булґаколюби» за чверть віку, вже чудово знаючи, «для себе», ким насправді був Василь Листовничий, так і не зацікавилися джерелом булґаковської до нього ненависти – аж такої палючої, що втамувати її могла лиш переможно накладена на гріб убієнного, перепрошую, купа (а це, погодьтесь, куди крутіше, ніж якісь там побиті вікна критика Латунського!), – отут уже лишається хіба руками розвести... «Ленивы и нелюбопытны»? Але ж неправда, бо прелюбовно видзьобали за молодим Міхал-Афанасьїчем кожен його київський слідочок! І тільки «слона не приметили» – Командора, господаря дому, величного красеня-вусаня, любимого й шанованого всім київським «великим світом» пана полковника з бельетажу (полковником Василь Павлович став під час Першої світової, викладав у школі кадетів), – у білому кітелі, з власним виїздом, з розкішною бібліотекою, де писав вечорами при лампі свої книжки (серед сконфіскованого ЧК при арешті був рукопис його історичної розвідки про матерів великих людей, від Гракхів починаючи), з королевистою аристократкою-дружиною, що грала йому Шуберта на роялі і походжала з ним навесні в садку під квітучими вишнями… Ну що, впізнали? Впізнали, звідки «єсть пішов» на все життя застряглий квартирантові в душі недосяжним ідеалом «небесний дім» Майстра й Маргарити?
Михаїл Булґаков

Михаїл Булґаков

А в Булґакових не було бібліотеки – не призбирав «професор від Синоду»… І рояля не було – тільки гітара, інструмент натоді плебейський, «прикажчицький»: не для Шуберта… І «дом постройки изумительной» (насправді – цілком звичайної, за тодішніми київськими стандартами, але заздрі очі й «сакля коле»!) – був не їхній…

«Абыдна, да»?

О панно Інно, панно Інно…

В цій історії мені найбільше шкода Інни Листовничої. Нелегке це має бути випробування – на старості літ опинитися в себе в домі «приживалкою» (коли не покоївкою!) при новостворюваному культі того, хто на весь світ поглумився з твого замордованого батька. Я не знала Інни Василівни особисто, але добре знаю цей тип «старих дам» – «останніх зацілілих», із вічно-незламною спиною й сотнями годин під тюрмою НКВД в анамнезі: ці жінки вміли мовчати, але вони ніколи не брехали. Інна Василівна також розповідала правду, наскільки це в «щербицькі» часи було можна, – тільки що ніхто її не чув («вряд ли нужно» було!). Судячи з усіх публікацій, випробування вона витримала гідно: атмосферу дому допомогла відтворити з усією спадково-«інженерною» сумлінністю (без неї не було б музею!), але підігрувати «новим господарям» у їхньому прагненні матеріалізувати булґаковський міф про шляхетну «професорську сім’ю» (із своїм «духовноскрєпним» правом на «Город») все-таки не стала, ієрархію ще тримала чітко… Це від неї ми знаємо, звідки в автора «Білої Гвардії» такий сласний опис кабінету «Васіліси»: Листовничий дозволяв квартирантам користуватися своєю бібліотекою. Попри те, що ті були вкрай неспокійними, а часом і хамуватими пожильцями (потім Міхал-Афанасьїчу за те «прилетіла карма» в московських комуналках!). Але просвітницьку віру в силу знання українські еліти тоді сповідували свято й беззастережно: хто рветься до книжок – має бути підтриманий і заохочений. (Своїм здібним студентам з убогих Василь Павлович, звичаєм тодішніх наших меценатів, потай – щоб не принизити – уділяв і грошової позички, і принаймні один із таких у 1950-ті роки з’явивсь до пані Інни «повернути борг» – на ту саму адресу, яку проніс крізь найстрашніше в історії Києва сорокаліття – і яку давно пора повернути в культурний обіг: Андріївський узвіз, 13, дім Листовничого…)

І ще на ввесь вік запам’ятала Інна Василівна, як дев’ятилітньою, прийшовши гратись до булґаковської Льолі, вгледіла перед дзеркалом Булґакову-маму – та завершила туалет, вдоволено оглянула себе з усіх сторін і хвацько підморгнула дівчаткам:

– Ничего бабец, а?

Легко уявити, що для панської дитини ефект мусив бути десь такий, як коли б квартирантка зненацька впала рачки й загавкала (мене в дев’ять років теж такий дискурс би приголомшив, але тоді російська мова Києва ще не була настільки «простонародною», як нині, і на сусіда з Тамбовщини ми, діти, ходили витріщатися цілим двором, а потім пошепки переказували почуті від нього «страшні слова»). І ось таке – ТЕЖ не прощається: коли ти працьовито, камінь по каменю, вибудовуєш любий тобі образ «професорського кабінету» як ВЛАСНОГО «духовного дому», і вже й сам віриш, що ти професор Прєображенскій серед Шарікових, – а десь там, у місті, де ти народився і яке вважав своїм (а воно, кляте, «побігло до Петлюри», – але ти його собі повернеш, перепишеш усе наново!), живуть люди, котрі бачили всю твою, так старанно зачищену, «шерсть» – і можуть і через півстоліття на згадку про тебе осміхнутись у тій нестерпно-чемній великопанській манері, що ти її так і не освоїв: хто, Мішка? Наш пожилець? Став знаменитим, кажете? Та що ви, як мило, він завжди такий невезучий був…

Мораль, або ж сила

Комплекси – дуже тяжка штука для життя, але дуже непоганий мотиватор для творчости. Українському булґакознавству пора всього-навсього перестати потурати комплексам покійного Булґакова так, ніби він і досі живий, – і тоді й його творчість відкриється новими (цікавезними!) гранями. Ширше – пора переставати бути «обласним філіалом» «общесоюзної» русистики (і це вже не тільки булґаковських студій стосується!). «Український слід» у російський культурі глибочезний і для доль її таки вирішальний – і ні з Москви, ні з Пітера ніхто його світові на яв не покаже: самі-самі… Але для цього слід як мінімум ЗНАТИ українську культуру. І не плутати місцями господарів – і квартирантів.

А Василеві Листовничому пора нам, дорогі кияни, для початку хоча б меморіальну дошку повісити.

На ЙОГО домі.

Оксана Забужко – письменниця
взирая на мир
Оригинал взят у el_d в post
В тридцать четвертом он еще не знал, что он парижанин,
оппозиция плюс Закавказье - достаточно гремучая смесь,
но гостья из Самарры встретила его в Андижане
(после изолятора - где же еще, ну естественно в Андижане)
и спросила, товарищ, а что ты делаешь здесь?

А и правда - что? Время вышло боком, хлынуло горлом,
почему не выдохнуть, не уплыть, развернув биографию вспять,
в передышку или просто в окно...
в сороковом большая история по четыре вошла в его новый город -
он взглянул на нее, опознал ее прикус - и на этот раз не стал отступать.

Когда время ломит по осевой, что может сделать ненужный атом -
выиграть глоток сантиметров, пару жизней, россыпь минут,
написать инструкцию, прикинуть маршрут, вести машину, бросить гранату,
и потом не сказать, не сказать, как его на самом деле зовут.

Лес на фотографии очерчен лиловым, присыпан белым,
призрачен, прозрачен, прекрасен в любой из дней,
не на Серпантинной, не в трюме, не от цинги, а в редкостно хорошей компании, в хорошее время и за правое дело -
эта, из Самарры, чем-то он понравился ей.
взирая на мир

https://vk.com/heandhe?w=wall-99809841_679 из комментариев:

Ок, всем привет! Разрешите написать и врачам, что они думают на этот счет)
Первый раз в своей жизни мы столкнулись с волонтерской организацией. Мы закончили интернатуру и решили не оставаться в университетской больнице (полной ординаторов), а попытаться помочь людям "которые не имеют никакой медицинской помощи, которые умирают от излечимых болезней". Девять месяцев сборов, учеба, ночные дежурства, работа (ведь нужно накопить на билет, на проживание в течение года). Мы приехали одушевленные, с охотой взялись за работу, разобрали заваленный медпункт, провели перепись всех имеющихся лекарств, занялись организацией мед. помощи.
Первый Бум! Оказывается консультация платная - 10 кетцаль (примерно 100 рублей) для всех, кроме беременных и детей. За лекарства берутся деньги. В среднем, до нашего приезда, взималось около 40 кетцаль (400 рублей) за человека. На вопрос "Почему?" Ответ "Менталитет местных таков, что, если давать им что-то бесплатно, они не будут это принимать. Кроме того, если вдруг однажды у вас не будет лекарств и вы не сможете дать им что-то бесплатно, они могут вас убить" . Ну что ж, ок, мы здешних нравов не знали и решили делать так, как нам советуют, однако с ощущением постоянного внутреннего конфликта по этому поводу.
Второй бум! Вышел пост про нашу работу: имена придуманы, количество пациентов увеличено, сплошь красивые истории про исцеление... Наша реакция была категорична " мы в этом учавствовать не будем". Проехали.
мнение уезжающегоCollapse )

собственно для меня это история о том, к чему приводит нечистоплотный пиар и еще пара-тройка пунктов о личной и информационной гигиене. за самой клиникой продолжу следить, интересно же куда вырулит...

Вишенка: врач, получивший полное образование и имеющий право лечить (уехали интерны ,у которых насколько я понимаю по законодательству и этическому кодексу право на оказание помощи ограничено), занимается пиаром проекта и поиском других врачей-волонтеров. "Л" -- логика.

взирая на мир
Оригинал взят у elena_mitsa в Цукаты из апельсиновых корок
Цукаты из апельсиновых корок
Итак, нам понадобится:
Примерно 5 средних толстокожих апельсинов (толщина кожицы тут важна)
3 стакана сахара
1,75 стакана воды
+ сахар для обсыпки и хранения

Апельсины очень хорошо вымыть в горячей воде и ополоснуть водой холодной, обсушить и снять с них корочки – крестообразно надрезать кожуру и снять с каждого по 4 лепестка кожицы. Далее нужно порезать кожуру на полоски шириной примерно в полсантиметра (или побольше).
В кастрюле (лучше если она будет широкой и низкой, можно использовать глубокую сковородку) вскипятить воду и опустить в кипяток корочки, дождаться, пока вода снова вскипит, и прокипятить корочки примерно 5-7 минут, а потом откинуть корки на дуршлаг. Воду от кипячения вылейте, кастрюлю наполните заново и повторите бланшировку еще 2 раза – такая процедура избавляет корочки от горечи и делает их мягче.
Потом начинаем делать сироп: смешайте в кастрюле воду и сахар, и нагревайте, помешивая, пока сахар не растворится полностью. В этот сироп опустите подготовленные корочки, дождитесь закипания, а потом уменьшите нагрев до минимума, до очень легкого кипения, и варите все примерно полтора часа. За это время корочки должны стать мягкими и очень сладкими, а из жидкости получится густой цитрусовый сироп.
Дайте цукатам немного остыть, а потом процедите через сито, и дайте сиропу хорошо стечь с корочек. Сироп получается замечательный, не выбрасывайте его, - его можно использовать, чтобы полить мороженое или добавить в кофе, тесто или крем.
Сами же корочки нужно обвалять в сахаре (или в сахаре, смешанном со специями) и положить на застеленный бумагой противень так, чтобы они не касались друг-друга и не слиплись. Сохнуть они будут минимум сутки (если у вас влажно или холодно – то дольше), а потом их нужно будет сложить в герметично закрывающуюся жестяную или стеклянную банку.
Другой вариант – дать цукатам обсохнуть без сахара, а потом покрыть каждый из них шоколадом.
This page was loaded Feb 24th 2017, 3:34 am GMT.